Запитання? +38-067-547-22-33, +38-067-234-42-16

About RPDI

З чого почати, якщо вирішили написати роман чи повість? – поради від письменниці Олени Рижко.

Зараз все більше журналістів замислюється над тим, аби написати щось “для душі”. Підтвердженням того є чимала кількість літератури в інтернет-книгарнях, у якої на обкладинці ми читаємо, що її автор – був чи навіть продовжує залишатися представником четвертої влади. Постає логічне питання: “Чому це ще досі не я?”. Якщо раніше вас зупиняли у творчості брак часу та страх нерозуміння, з чого почати, – то зараз якраз перше, як правило, не проблема, а отже – питання за другим.

Ми в ІРРП вирішили запитати про те, “З чого почати, коли починаєш писати роман чи повість?” в української письменниці, членкині Національної спілки письменників України, авторки 4 романів, докторки наук із соціальних комунікацій, викладачки Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка – Олени Рижко.

І от що ми дізналися 👇

Я не люблю роздавати поради. Це справа завжди невдячна, а часом – то й небезпечна. Та й питання «Як почати писати книжку?» змагається за актуальністю з іншим – «Як її дописати?». А тому можу хіба що поділитись своїми способами писання.

Отож, якщо ви збираєтесь писати повість чи роман, то для початку вам прийдеться з’ясувати кілька речей.

1. Про що я буду говорити. Йдеться про тему і логлайн. Вибирайте тему, на якій розумієтесь, або таку, в якій точно розберетеся й розкажете історію цікаво та правдоподібно.
Скажімо, коли мене зацікавила теорія комп’ютерно-модифікованих організмів Анатолія Бондаренка, яку, з його дозволу, використала в «Королі Даркнету», знала я тільки одне: хочу, аби вона була в моїй повісті.
Це означало, що мені прийшлося вивчати різновиди запрограмованих сутностей (боти, віруси, цифрові помічники), специфіку алгоритмічного стилю, Закон Мура, теорію інформаційних бульбашок, специфіку світогляду трансгуманізму й багато іншого. А ще – знайти консультанта по даркнету.

Якщо ви вмієте писати, але не знаєте, про що, тоді можна: порадитись із видавцями (вони знають ринок), вивчити запити цільової аудиторії, звернутися до фахівців (дослідники літератури в жанрах, які вас цікавлять, критики, рецензенти), моніторити мас-медіа (трапляються круті підказки й промовисті деталі), вслухатися в простір.

Логлайн кількома реченнями повідомляє, про що історія. В ньому чітко сформульовано конфлікт, визначено головного героя і його супротивника. Це гачок, на який ми ловимо читача. Або ловимось самі, коли читаємо. Інакше – це найкоротша анотація, за якою читач вибере або ні ваш текст.
Приміром: Історія про підлітка-інтроверта з заниженою самооцінкою, якому неочікувано випадає шанс зіграти головну роль у пригодницькому фільмі. Але він дуже не подобається партнерці по фільму і «за сумісництвом» доньці режисера.

Логлайн потрібен вам для того, щоб чітко розуміти, про що ви пишете і які засоби потрібні, щоб розказати цю історію.
Також було б дуже добре визначитися з назвою. Її можна цікаво обіграти в тексті.

2. Що я хочу сказати. Йдеться про ідею. І тут усе складніше, бо ідея – це те, що ви хочете сказати своєму читачу. Саме ви. Не я. Ідея пов’язана з темою і на її донесення до цільової аудиторії працює увесь текст. Вона може змінитися в процесі написання, але уявляти її треба від початку.

3. Кому я збираюся це сказати. Перш ніж почати писати, треба чітко розуміти, для кого ви писати збираєтесь. Йдеться про цільову аудиторію. Писати для абстрактного читача не вийде. А тому треба знати і загальні параметри, властиві представникам ЦА (приміром, я пишу для підлітків, а тому постійно читаю про них і розмовляю з ними), і вміти створювати «аватар читача» (конкретну людину, для якої ви пишете).
І пам’ятайте: те, що цікаво вам, не доконечно цікаво іншим.

4. Через яких персонажів я зможу це сказати. Вам потрібен потужний головний герой (ГГ) і не менш потужний антигерой. Саме в боротьбі з антагоністом розкривається характер вашого протагоніста. Тому рекомендую створити для ГГ повноцінну біографію. Я для цього склала опитувальник: понад 50 запитань, які допомагають розкрити характер, поведінку, мотивацію тощо.

Приміром, такі:
– У героя є таємниця? Щось, що він нікому й ніколи не говорив? Або ж говорив тільки найближчим. Його ця таємниця мучить чи тішить?
– Його найбільша мрія? Якби в нього було одне заповітне бажання, яке могло б виповнитися, про що б він попросив?
– Яку рису в собі він ненавидить? А яку любить?
– У чому полягає його найбільший страх? Чому його це лякає?
– Які його улюблені смаки й запахи?

Чим більше деталей ви візьмете до уваги, тим простіше вам буде передбачати поведінку героя в обставинах, які ви йому запропонуєте.
Найважливіше правило: ГГ має змінитися. Якщо ви не знаєте, як саме зміниться герой, але знаєте, яким він буде наприкінці, – подумайте, за допомогою яких рис характеру чи вчинків йому це вдалося, а тоді заберіть усе назване – це й буде ваш герой на початку своєї подорожі.
О, рекомендую прочитати «Подорож героя» Крістофера Воглера: допоможе розібратися з персонажами.

5. Як я збираюсь це сказати. Ідеться про жанр, стиль, структуру, базові принципи й правила розповідання історій тощо. Ви маєте визначитися з жанром, бо до кожного існують свої вимоги, а ще є читацькі очікування, з цим пов’язані. І якщо ви беретесь за детектив, то це має бути саме він, а не мелодрама.
Без структури ви потонете в морі «хочу сказати», «можу сказати», «треба сказати», «а чого б іще це не сказати», «а оце теж можна» або ж розлякаєте всіх читачів.
Чітко й дохідливо про всі ці компоненти розповів Блейк Снайдер у книжці «Врятуйте котика! Та інші секрети сценарної майстерності». Вона для сценаристів, але для нас теж підійде.

6. Які інструменти використаю. Інструменти письменника – слова та способи їх поєднання в речення і тексти. І раз ви хочете проявити себе в цій царині, то розумієте необхідність знати мову, стилістику і полюбити словники.
А ще є купа всіляких хитрощів, про які треба пам’ятати.
Приміром, коли я скажу «гусениця» чи «гусінь», ви що уявите? Звісно, усе залежить од фантазії, але більшість – личинку метелика. Так, хтось уже й самого метелика в діапазоні від молі до махаона. Хтось – картинки з підручника біології чи з Вікіпедії. Хтось – відео із надр Ютубу. Дехто навіть – трактор або танк. Літератори – яке-небудь барвисте порівняння за її участю. Приміром, «На подвір’ї, в осінній мряці, кишіли люди, як гусінь» (Михайло Коцюбинський). Медійники – позаминулу осінь і містечко Волочиськ на Хмельниччині, яке, судячи з новин, гусінь «заполонила», «окупувала» і навіть «тероризувала» (про зв’язок гусені з мілітарною лексикою в текстах мас-медіа можна окрему розвідку написати). Чимало варіантів, коротше кажучи.

А якщо скажу «речення-гусениця»? Варіантів буде не так уже й багато. Хтось навіть подумає: «Запрацювалася», – і жалісливо так похитає головою.
Ідеться ж про речення, якими ми звикли писати, навіть не помічаючи цього. Вони, між тим, роблять наші світи – із такою ретельністю вигадувані – пласкими й одноманітними.

Наприклад, речення із повісті для підлітків (ви ж пам’ятаєте про важливість ЦА, еге ж?): «Чоловік стояв осторонь, у руках тримав планшет і час від часу щось туди записував».

Що ми бачимо? Послідовність, погляд рухається лінійно, монотонно. Це так, ніби ковзати поглядом поверхнею вітрин. За ними нібито й схований цілий світ, але ми – не його частина. Нас розділяє скло.
А що ми знаємо про підлітків? Що вони люблять бути «включеними» в подію. І на це, крім іншого, працює «об’ємний текст». Коли ми викидаємо з тексту «гусениці» – то саме й досягаємо об’ємності, ефекту 3D, якщо хочете. Бо тепер ту чи іншу картинку ми бачимо з різних кутів огляду.

А якщо так? «Чоловік стояв осторонь, планшет у його руках явно не з дешевих, час від часу пещені пальці швиденько бігали віртуальною клавіатурою».

Геніальним речення не стало, але об’єм з’явився: читач фокусується на різних точках картинки. Він уже не може просто ковзнути поверхнею. А це значить, що позіхатиме значно рідше. Бо ми не просто повідомляємо інфу: «Чоловік стояв і щось записував у планшет», – а даємо підказки: «планшет дорогий», «пальці пещені», тим самим зваблюючи читача у співтворення. Вмикається фантазія, прокльовуються запитання. Хочеться знати більше, а отже – читати далі.

А ще не забувайте пораду Стівена Кінга: «Постарайтеся побачити його [інструмент] заново, пригадати його функції, і якщо інструмент трохи заіржавів (буває, якщо довго ним не займатися), зчистіть іржу» («Як писати книжки»).

Інструменти потрібні нам і для писання, і для редагування. Але!
Позбудьтеся звички редагувати, коли пишете.
Це дуже й дуже шкідлива звичка. Бо вона максимально утруднює писання. Річ у тім, що процес писання вимагає розсіяного режиму роботи мозку – тобто креативу, польоту фантазії. А редагування – зосередженого режиму. І безкінечне «перемикання» надзвичайно сповільнює процес, виснажує і вам урешті набридає – ви кидаєте справу, не довівши її до логічного завершення. Дафні Ґрей-Ґрант, редакторка і письменниця з сорокарічним стажем, говорить, що редагувати текст у процесі його написання – це все одно що прибирати зі столу, поки ти ще їси. Згодна з нею на всі сто.
Як відучитися? Якщо ви добре друкуєте – можете вимкнути монітор або накрити його тканиною чи папером. Або ж скористайтеся програмками на кшталт «Пиши або помри».

Як текст дописати? Неосяжні плани (надто масштабне завдання, яке ми собі ставимо) спроможні знеохотити будь-кого. І ви починаєте думати: холєра, стільки всього тре зробити! А чи в мене вийде? А є так багато всього, що дає майже миттєвий результат. А я тут парюсь… І подібне.
І я подумала, а чому б не адаптувати для наших цілей metod paczki (метод посилки) польської письменниці Йоанни Ягелло? Це один із методів керування часом. Суть: спакувати посилку і відправити. Тобто, виходячи з кількості робочого часу, розподіляти роботу так, аби її можна було закінчити і втішитись досягненим результатом.

Якщо прив’язуватися не до часу, а до конкретної мети – «дописати текст», то це може виглядати так.
Сьогодні я пропишу передісторію одного з героїв. Або: вигадаю йому мотивацію. Чи: пропишу схематично потенційний «шлях змін» персонажа. (Ви ж пам’ятаєте, що герой упродовж тексту має змінитися?).
Складу асоціативну мапу (між іншим, дуже класний інструмент виходу з творчого ступору) розділу чи окремої сюжетної лінії. Ще один дієвий спосіб: якщо ви застрягли в тексті й не знаєте, що буде далі, складіть список того, що точно не може трапитися. Десь у ньому буде й те, що таки станеться.
Влаштую «мозковий штурм» для розв’язання котроїсь із проблем персонажа, аби можна було вибрати найвдаліше рішення.
Опишу конкретну сцену: перше побачення, перший інтим, ситуацію вибору чи вагання.
Пофантазую за принципом «а що, якщо?» (А що, як герої виберуться на побачення? А що, як долучиться хтось третій і все їм зіпсує? А якщо все вийде на «ура»?) Між іншим, у якийсь момент вам захочеться записати найбільш вдалі версії.
Ось ви вже й рухаєтесь далі. Маленькими кроками. І текст рухається до завершення.

Коли і скільки писати? Для мене це питання дисципліни, самопочуття й доцільності. Я намагаюсь писати вранці, на свіжу голову, бо ресурси нашого мозку вичерпні, тому стараюсь спочатку зробити найважливіше. Приміром, почніть день із розгрібання пошти – там і залишитесь. Але якщо після відпочинку почуваюсь на силі – то пишу і ввечері. Зупиняюсь тоді, як відчуваю, що виникає бажання іти шляхом найменшого спротиву. Якщо ж почуваюсь не дуже добре, то працюю з уже написаним або ж займаюсь іншими справами.

Якщо ж підвести риску, то слід запам’ятати єдине: хочеш писати – сідай і пиши. І так, це робота і вона складна. Не вірите мені – повірте Вільяму Зінссеру: «Письменникам доводиться змушувати себе творити не менше, ніж акторам, танцівникам, художникам і музикантам» («Текст–пекс– шмекс», с. 226).
Якщо страшно починати з масштабних речей, почніть зі своєрідної гімнастики – креативних вправ. Виконуючи цікаві й веселі завдання, самі не помітите, як захочете перейти до чогось вагомішого. Приміром, у своєму блозі в інстаграмі я час від часу проводжу марафони з креативного письма за хештегом #пишемозоленою. Незабаром планую новий. Так що долучайтеся.

Маєте запитання, пропозиції, коментарі +38-067-547-22-33